втілила сьогодні локальну мрію: з'їздила на "поводиря" ( при тому, що ірванець з ним приїжджав в академію ще в лютому,  але ж пааааари були, чорт забирай).

знаєте що? -завдяки таким фільмам український кінематограф має шанс вийти з коми.

фундаментальний історичний факт був відомий освіченій більшості, але в підручниках історії займав не більше двох абзаців. екранізація розгорнула подію до небачених ідейних масштабів.
звісно, не обійшлося без домислу, проте сюжету це додало загостреності й інтриги.

якби інтимна лінія кінокартини матеріалізувалась, - низький уклін від мене. кобзарі - не лише співці, які пропагують українську пісню, українізують маси, але, в першу чергу, чоловіки, яких чекають там, де "..смачно пахне".   епізод палкого, пристрасного, трепетного, якому акомпанували темрява та вода, змусив стиснутись не одне серце.

в кінці в сльозах, звісно ж.
скільки нас ще шматуватимуть? скільки ще з україни кати зриватимуть червоне намисто й за косу волоктимуть до колодязя?
чи буде кінець? - історія зав"язалась у гордіїв вузол.