виллюсь ще трішки.

люди звіріють. де ви стільки злості набираєтесь? була в рівному менше місяця тому, а сьогодні приїхали - дихати важко, стільки негативу.
 прийшли в кінотеатр - касир із вилупленими баньками верещить, чи я братиму місце поруч; жіночка, немов цербер біля воріт аїду, стоїть охороняє "альфа-зал". хотіли зайняти місця, оскільки до показу залишалось 3-4 хвилини, а у відповідь: "Куди?! Попередній сеанс ще не закінчився!". було таке враження, ніби у неї зіниці готові від неприязні вилізти на лоба.
ну ок.
зайшла в книгарню. священне місце, а його оскверняють хамовиті дамочки.
( книжки до вподоби не вибрала,буває)
-можна, будь ласка, ручку?
- дивіться собі самі!
- -------
- візьму цю. і ще блокнот. дуже дякую. до побачення.
- --------
відповіли покерфейсовим виразом обличчя.

купую каву. примітивний вагончик біля "злати..".
не цитуватиму нічого. продавці *руть на елементарну вихованість, і якомога швидше захлопують віконце у тебе перед носом: "аби ці плєбєї не напускали холоду, бо хотіли подякувати відітє-лі, а мені плєвать, бо я хочу гріти свою *сраку, сидіти вкантактє й взагалі пошвидше звалити додому".

маршрутка розсіяла смуту: допоки звільнятимуть дівчині місце, я віритиму, що у цьому світі не все потонуло у багні.

отаких-от пирогів наліпила п'ятниця.

втілила сьогодні локальну мрію: з'їздила на "поводиря" ( при тому, що ірванець з ним приїжджав в академію ще в лютому,  але ж пааааари були, чорт забирай).

знаєте що? -завдяки таким фільмам український кінематограф має шанс вийти з коми.

фундаментальний історичний факт був відомий освіченій більшості, але в підручниках історії займав не більше двох абзаців. екранізація розгорнула подію до небачених ідейних масштабів.
звісно, не обійшлося без домислу, проте сюжету це додало загостреності й інтриги.

якби інтимна лінія кінокартини матеріалізувалась, - низький уклін від мене. кобзарі - не лише співці, які пропагують українську пісню, українізують маси, але, в першу чергу, чоловіки, яких чекають там, де "..смачно пахне".   епізод палкого, пристрасного, трепетного, якому акомпанували темрява та вода, змусив стиснутись не одне серце.

в кінці в сльозах, звісно ж.
скільки нас ще шматуватимуть? скільки ще з україни кати зриватимуть червоне намисто й за косу волоктимуть до колодязя?
чи буде кінець? - історія зав"язалась у гордіїв вузол.

ввечері надолужую дитинство ! :)

ейнштейн, ты не прав. все насправді просто. межа між добром і злом чітка;
"no good deed goes unpunished" - це по-друге. за добро добром в квадраті.

і про сім'ю. все на вівтар благополуччя рідних, геть майбутнє. гіперболізовано, але правда.
а я не така, зовсім. я не жертвую. в тому подвійна сенсуальна цінність фільму - змусив задуматись і спробувати переосмислити.

не хочу дорослішати.  дитя від великого дядька відрізняється лише ступенем ускладнення речей.  другому це притаманно більше.


все, думки розбіглися.
не поспішаймо дорослішати.;)

це аналог моїм трейсам.
хвалитимусь-ділитимусь-виливатимусь ТУТ.