Православні кладовища як феномен рогульства. 

В народі кажуть: "Про мертвих говориш або хороше, або мовчиш". Нехай. Тим не менш, як можна змовчати про жахливий несмак та не інакше як тупість, що огортає опочивальні?
Візьмемо до прикладу єврейське та українське кладовища. По-перше, євреї суворо засуджують зображення померлого на могилі, вважаючи це ідолопоклонством та чимось на кшталт "створенням собі подоби божої", що суперечить заповіді. Таким чином, єврейські мацеви (надгробні камені) - віддані в руки різьбярів, що прикрашали їх тематичною символікою та написами, які певним чином характеризували покійника.
Ми. Починаючи з 90-х років між "новими українцями" виникла мода - зображати померлого у повний зріст зі всіма регаліями типу беха, дача й підпис "Від Братків". Просунулися в часі на 25-30 років і вищезгадану дикість, на щастя, зустрінеш рідко (або я бачила мало кладовищ. (на щастя теж)). Все одно - яку тільки чудасію не зустрінеш: портрети з викривленими рисами обличчя, епітафії-епопеї та повне генеалогічне дерево "скорбящих". Мало того, що у більшості випадків тексти безграмотні й це вже плюндрує могилу, так люди продовжують її захаращувати квітами-віночками-свічками-лампадками-ведмедиками-цукерками. Глянемо на питання з фінансової точки зору: панахида, похорон, застілля, пам'ятник, щорічні аксесуари. Більше того - треба ще навідуватись на могилу й прибирати. Добре, якщо ви бравий молодець, повний сил, але немічній бабці іноді не під силу вигребти опале листя й підсипати по периметру піском.
Чому ми так далеко від кремації? Чому це досі сприймається як щось диявольське й неприйнятне. Про "віддати тіло на органи" я мовчу.
Отож, сподіваюсь, кладовища "окультуряться" й по-трохи зменшуватимуть свою площу.
(коли помру - мене кремувати й повіддавати всі нирки-печінки-серця, але тричі перед цим перевірте, чи я не впала у летаргічний сон ).

(хотіла закинути фото безглуздих пам'ятників,але тут натрапила на "веселе кладовище " в румунії). це цікаво, хоч і суперечливо.

реставрований вимір.

готичні (так каже вікіпедія) пащі.

широко відкриті, дерев'яні, крізь які постійно нахабно лізе під шкіру холод.
зухвало посміхнувшись, заковтують. запрошують присісти на діряві щелепи, які давно погубив карієс: крихти солодощів, пролита кава і десятки калорійних сідниць. як наслідок - неприємний запах із рота.
ми піддаємося, тому що сакральні обряди очікування вершаться саме тут: під акомпанемент самотньої лампи і блакитно-зеленого табло, що розкидає людей по різних  адміністративних кінцях.

(насправді, вже близько місяця тому, просто не опублікувала)
..сьогодні чашу дозвілля вирішила наповнити не книгою, а фільмом.
як правило, якісна у плані сенсуальному стрічка триває близько 3 годин. гадаю, погодитесь, що важко фокусувати увагу впродовж майже двох сотень хвилин, а розділяючи перегляд на декілька шматків, існує ризик враження 'затушувати'.
є кінонадбання, які з перших секунд приковують до стільця. The Deer Hunter не відноситься до таких.  мені вдалося переглянути фільм інтервалами у 40 та 143 хв, проте по закінченню виникло бажання скласти пазл заново.відразу, аби по-новому і більш повноцінно осмислити картину.
1978.  5 років з часу виведення американських військ із в'єтнаму. історія 3 друзів (слов'янського походження), які опинилися у кривавій пащеці війни.  після повернення їм не вдається віднайти собі місце у світі, де вже не торкаються потилиці ворожі гелікоптери; у світі, де не чуєш відчайдушних криків бойових товаришів, благань про допомогу та благань про смерть.
чи вистачить скроні мужності прийняти патрон?

(p.s.здається мені, улюбленим автором режисера був ремарк).
p.p.s. де-ніро, якому у фільмі (1978 р.)не більше 32 та де-ніро у 'забійному реванші' (2013 р.). час, ти невблаганний покидьок.

я є. 
в своєму ентузіазмі не впевнена більше, ніж в собі.
але.

хм. якщо взялася, то потрібно про щось написати.
хм. про книжку? про фільм? про полуницю у пляшці з-під "живчику"?

напишу про онейрон.
понеділок підкинув толкове слово. (зовсім нетипово для понеділка продукувати щось путнє. але це стереотипна маячня). знаєте, що означає? - окремий світ у сні, створений уявою людини і навіяний їй свідомістю.
не зловживайте цим. як би прикро не звучало, але реальність потребує нас більше.
зазвичай, зранку, коли наростаючі звуки будильника з'являються у сновидінні й змушують нас поспіхом забиратися з імаджінейшн-мейдового світу, то прокидаєшся з відчуттям, що все сміття острозького району вмістилося у твоє крихітне нутро. (це я про себе.)
мені хотілося б контролювати цей процес, тому що моя уява - підступне стерво.

виллюсь ще трішки.

люди звіріють. де ви стільки злості набираєтесь? була в рівному менше місяця тому, а сьогодні приїхали - дихати важко, стільки негативу.
 прийшли в кінотеатр - касир із вилупленими баньками верещить, чи я братиму місце поруч; жіночка, немов цербер біля воріт аїду, стоїть охороняє "альфа-зал". хотіли зайняти місця, оскільки до показу залишалось 3-4 хвилини, а у відповідь: "Куди?! Попередній сеанс ще не закінчився!". було таке враження, ніби у неї зіниці готові від неприязні вилізти на лоба.
ну ок.
зайшла в книгарню. священне місце, а його оскверняють хамовиті дамочки.
( книжки до вподоби не вибрала,буває)
-можна, будь ласка, ручку?
- дивіться собі самі!
- -------
- візьму цю. і ще блокнот. дуже дякую. до побачення.
- --------
відповіли покерфейсовим виразом обличчя.

купую каву. примітивний вагончик біля "злати..".
не цитуватиму нічого. продавці *руть на елементарну вихованість, і якомога швидше захлопують віконце у тебе перед носом: "аби ці плєбєї не напускали холоду, бо хотіли подякувати відітє-лі, а мені плєвать, бо я хочу гріти свою *сраку, сидіти вкантактє й взагалі пошвидше звалити додому".

маршрутка розсіяла смуту: допоки звільнятимуть дівчині місце, я віритиму, що у цьому світі не все потонуло у багні.

отаких-от пирогів наліпила п'ятниця.

втілила сьогодні локальну мрію: з'їздила на "поводиря" ( при тому, що ірванець з ним приїжджав в академію ще в лютому,  але ж пааааари були, чорт забирай).

знаєте що? -завдяки таким фільмам український кінематограф має шанс вийти з коми.

фундаментальний історичний факт був відомий освіченій більшості, але в підручниках історії займав не більше двох абзаців. екранізація розгорнула подію до небачених ідейних масштабів.
звісно, не обійшлося без домислу, проте сюжету це додало загостреності й інтриги.

якби інтимна лінія кінокартини матеріалізувалась, - низький уклін від мене. кобзарі - не лише співці, які пропагують українську пісню, українізують маси, але, в першу чергу, чоловіки, яких чекають там, де "..смачно пахне".   епізод палкого, пристрасного, трепетного, якому акомпанували темрява та вода, змусив стиснутись не одне серце.

в кінці в сльозах, звісно ж.
скільки нас ще шматуватимуть? скільки ще з україни кати зриватимуть червоне намисто й за косу волоктимуть до колодязя?
чи буде кінець? - історія зав"язалась у гордіїв вузол.

ввечері надолужую дитинство ! :)

ейнштейн, ты не прав. все насправді просто. межа між добром і злом чітка;
"no good deed goes unpunished" - це по-друге. за добро добром в квадраті.

і про сім'ю. все на вівтар благополуччя рідних, геть майбутнє. гіперболізовано, але правда.
а я не така, зовсім. я не жертвую. в тому подвійна сенсуальна цінність фільму - змусив задуматись і спробувати переосмислити.

не хочу дорослішати.  дитя від великого дядька відрізняється лише ступенем ускладнення речей.  другому це притаманно більше.


все, думки розбіглися.
не поспішаймо дорослішати.;)